Персональний сайт вчителя української мови та літератури Світлани Сергіївни Рябих

Пошук
Посилання
Уроки та позакласна робота з предметів | 200 років Тарасові Шевченку
200 років Тарасові Шевченку

До ювілею Шевченка

 

              

                   
 КОБЗАРЮ...

Кобзарю,знаєш,
нелегка  епоха
оцей  двадцятий  невгомонний  вік.
Завихрень  -  безліч.
Тиші  -  анітрохи.
А  струсам  різним  утрачаєш  лік.
Звичайні  норми  починають  ст́аріти,
тривожний  пошук  зводиться  в  закон,
коли  стоїть  історія  на  старті
перед  ривком  в  космічний  стадіон.
Вона  грудьми  на  фініші  розірве
Чумацький  Шлях,  мов  стрічку  золоту.
І,  невагома,  у  блакитній  прірві
відчує  враз  вагому  самоту.
І  позивні  прокотяться  луною
крізь  далі  неосяжно  голубі...
А  як  же  ми,  співці  краси  земної?
Чи  голоси  у  нас  не  заслабі?
Чи  не  потонуть  у  вітрах  простору?
Чи  сприймуть  велич  нової  краси?..
Тарас  гранітний  дивиться  суворо:
-  А  ви  гартуйте  ваші  голоси!
Не  пустослів'ям,  пишним  та  барвистим,
не  скаргами,не  белькотом  надій,
не  криком,не  переспівом  на  місці,
а  заспівом  в  дорозі  нелегкій.
Бо  пам'ятайте, що  на  цій  планеті,
відколи  сотворив  її  пан  Бог,
ще  не  було  епохи  для  поетів,
але  були  поети  для  епох! 
Л. Костенко

             Т. ШЕВЧЕНКО І НАШ КРАЙ

 Т. Шевченко "Вид на околиці з тераси Почаївської лаври" 

 Картина 1846 року роботи Тараса Шевченка. Зображує околиці Почаєва з тераси Почаївської лаври.
Виконана аквареллю на папері з параметрами 28,7 × 37,7. Справа внизу чорнилом підпис автора: Шевченко. На звороті ледве помітний незакінчений начерк тієї ж тераси.
Попередні місця збереження:
1929 p. експонувався на виставці творів Тараса Шевченка у Чернігові[1]. (матеріал з Вікіпедії)
 

Подорож Тараса Шевченка на Західну Україну та відвідини Почаївської Лаври

 Після закінчення Петербурзької академії мистецтв Тарас Григорович Шевченко прибув до Києва, де в 1845 році поступив у щойно створену Археографічну комісію, метою діяльності якої було вивчення пам’яток старовини. 10 грудня того ж року Шевченка було затверджено співробітником цієї комісії. 21 вересня 1846 року Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор Д.Г. Бібіков підписав відповідне розпорядження, за яким Шевченку доручалось відправитися у різні місця Київської, Подільської і Волинської губернії для збору різноманітної культурної спадщини цього регіону. В одному із пунктів цього документу зазначалося й таке:
 „…оправитесь в Почаевскую лавру и там спишете : а) обший наружный вид лавры, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с терасы “, – що свідчить про велику зацікавленість святинею. Отже, ми бачимо, що серед завдань, поставлених Шевченку комісією, було й ознайомлення з церковними та монастирськими спорудами на території цих губерній, про що красномовно свідчать два пакета за номерами 7250 та 7251, які були адресовані Подільському архієпископу Арсенію та Волинському Никанору, і йшлося в них про те, „чтобы г. Шевченко оказываемо было со стороны духовных лиц надлежащее содействие в отношении поручения, в случае осмотра им каких церквей и монастырей“.
 Шлях поета пролягав по великому польському тракту через Васильків, Білу Церкву, Сквиру, Липовець, Брацлав, Могилів – Подільський. Не більше тижня він провів у Кам’янці (нині Кам’янец – Подільський), але дорога кликала на Волинь.
 Більшість дослідників, і зокрема автор книги „ Шевченко і Західна Україна “ Микола Дубина, схильні вважати, що Шевченко їхав із Кам’янця – Подільського через Дунаївці і Ярмолинці до Проскурова (нині Хмельницький). Звідси, завітавши до Меджибіша, Летичива і Хмільника, через Староконстянтинів – Ямпіль поїхав до Почаєва, дорогою він декілька днів зупинився у Вишнівці. Це містечко його привабило своєю багатою історією. Насамперед Шевченка зацікавив палацовий комплекс, витриманий в класицистичному архітектурному стилі, в якому побувало багато відомих історичних осіб. Князі Вишневецькі, а згодом графи Мнішеки зібрали бібліотеку, що налічували 15000 книг, у тому числі чимало стародруків, рідкісних видань. Були тут і древні рукописи, листи магнатів, королів та царів. У картинній галереї були полотна Рембрандта, Гольбейна, Каналетто та інших  художників. Привертали увагу його і дерев’яна Михайлівська церква, зведена у 1726 році, і споруджений у 1640 році монастир кармелітів.
 З Вишнівця Т.Г. Шевченко продовжив свій шлях до Почаєва. Їхав, очевидно, через село Старий Тараж – так пролягав старовинний тракт. Відомо, що до Почаєва поет прибув у другій половині жовтня. Тогочасний Почаїв був невеликим містечком, котре, по суті, не могло похвалитися нічим, окрім Лаври. Саме за 13 років до приїзду Кобзаря у 1833 р. монастир отримав статус Лаври. Намісником був тоді архімандрит Григорій (Немоловський), який, як відомо, за два роки до приїзду Шевченка приймав у себе видатного вченого Миколу Костомарова. Сам Костомаров у листі до О.М. Сементовського після відвідин Почаєва писав:
 „ Намісник малорос з – під Києва, говорить російською мовою і сипле анекдотами: людина найлюб’язніша і разом з тим втілена доброзичливість “. Мабуть, таким він був і до Шевченка.
   Де жив Кобзар у Почаєві? Тривалий час вважали, що поет зупинився в архієрейському будинку, розташованому безпосередньо на території Лаври. Саме тут селили найбільш поважних гостей, до числа яких, без сумніву, належав Т. Шевченко. Цей будинок, зображений на двох його акварелях, зберігся донині. У 1964 році на ньому встановлено меморіальну дошку. Але цілком можливо, що поет поселився у новому, відкритому в липні 1846 року, готелі –
 „ будинку для прочан “. Він розміщений справа біля підніжжя пагорба при в’їзді до Лаври. Крім загальних номерів, у цьому «П» – подібному будинку із заїжджим двором були окремі кімнати, одну з яких могли відвести Т. Шевченкові. З галереї – балкону готелю відкривався чудовий вид на Лавру.
 У картині „Вид на околиці з тераси Почаївської Лаври “ привертає увагу вивірена, продумана композиція, геометричним центром якої є декоративна ваза на огорожі. На передньому плані художник зобразив частину тераси з металевим парапетом і вхід до Успенського собору. Біля входу – дві масивні фігури монахів у високих клобуках, з рудими бородами. Ажурна металева решітка ( нині балюстрада), декоративні вази на подіумах зображені значно чіткіше, ніж фасад собору. Тут, як і в інших малюнках, відчувається досконале володіння засобами повітряної перспективи.  Вдалині видніється гора, на якій височіє  підкамінський Домініканський костел. Як відзначає Петро Кралюк, «погляд глядача ніби примагнічений до силуету гори на задньому плані. Це — галицький Підкамінь із домініканським католицьким монастирем, куди хотів поїхати Шевченко». Резон у цьому є. Рух у глибину, у напрямку Підкаменя підкреслюється жестом руки одного з ченців…  До австрійського села Підкамінь (тепер Львівська область), в якому хотів побувати Т.Г. Шевченко, по прямій близько 20 кілометрів. Відомо, що селяни з Австрії приходили у свята до Лаври, а з Росії – на ярмарок у Підкамінь.
 

Ласкаво просимо:

 

                                        сторінка 2

В. Г. ЩУРАТ

ШЕВЧЕНКО ПРО ГАЛИЧИНУ В 1846 р.

 
В 1905 р. двома наворотами, у травні і в серпні, довелось мені досить довгий час перебувати на Волині з дорученням угорського уряду, що бажав у 200 роковини повстання Франца II Ракоці віддати честь і тлінним останкам його товаришів, між іншими гр. Сим. Форгача, який помер 1730 р. в Вишнівці на Волині. Маючи всякі рекомендації австро-угорського уряду, легко прийшлось добути і в київського генерал-губернатора листа до губернатора Волині і до обох житомирських єпископів, православного і католицького. Виконуючи якнайвірніше наказ генерал-губернатора Клейгельса: «всіляко сприяти і взагалі поставитись до його побажань з цілковитою увагою і люб’язністю», вони і всі підлеглі їм власті пішли мені на руку. От і в Вишнівці пристав Дм. О. Бутенко дня 25 травня розіслав по цілому містечку жандармів, щоб на моє бажання скликати в канцелярію всіх найстарших мешканців. Найстарший знайшовсь у самому замку давніх князів Вишневецьких, що з 1740 р. мав уже цілий ряд нових власників, поки не опинився в посіданні Берана і Владимирова. Вони й утримували на ласкавому хлібі старого, понад вісімдесятлітнього лакея Федора Кружилку 1, що з’явився передо мною в товаристві двох інших — Максима Барабаша і Василя Лукашука. З їх уст я довідався, що ім’я розшукуваного мною гр. Форгача їм добре відоме, бо його ім’ям була названа й одна кімната Вишневецького замку. На другий день мали мені її показати.
 
1 Про нього мав я вже відомість із Бродів від давнього вишневецького офіціаліста — Екгардта.
 
Після познайомлення з власниками замку Беранами, що потвердили інформацію слуг, я з Кружилкою і Барабашем оглядав зал Форгача і всі кутки величезного замку. Переходячи до старого театрального залу, Кружилка, раптом звертаючись до мене, спитав: /161/
— А за Шевченка чували?
— Або що?
— Бо тут він був. Кілька днів був. Це зал, де він, було, як не малює, то щось пише. За щось таке його арештували. Повідали, сам цар його боявся — його пісні.
— Коли ж це було?
— Цього вже не згадаю. Але я ще молодий був. Та не раз і балакав з ним. А ви з Австрії? То тут зараз за границею — Підкамінь, знаєте? Отож він раз мені каже: якби там у Підкамені побути часок. А я гадаю, що на відпуст захотілось піти, і питаю: «Чи ви чували, чого то назвали Підкамінь?» І кажу йому, як нечистий взяв каменюку та ніс на кляштор, щоб його придушити, але півень запіяв і не вдалось. А він засміявсь і каже: «Це не так було, Дмитре, це чортяка нашого брата мав цим каменем там придушити і придушив. От і Підкамінь!»
Більше не міг я видобути з Кружилки про Шевченка. Описував його — не знаю, чи вірно, але так, що між його описом і відомими мені описами мемуаристів я не помічав великої різниці. Повторяв, що «поцтивий» був пан, добрий.
Оповідання Кружилки списав я зараз же таки в Вишнівці, описуючи все потрібне для рапорту в Будапешт. Потім, у Бродах, завжди брався списати враження із своєї подорожі у Київ, Житомир, Кременець, Вищнівець. Та з огляду на живих, про яких довелося б писати, відкладав. Відкладалося з цим і оголошення епізоду з життя Шевченка, що вимагав перевірки. Коли ж і досі годі мені було його перевірити, хоч і як я в останніх кількох роках вичитував усе, що в’яжеться як-небудь із Шевченком, то подаю цікавий епізод з таким коментарем, на який спроможуся.
Що уявляв собі Шевченко, коли говорив про придушення чортячим каменем нашого брата в Галичині, годі напевно сказати. Міг мати на мислі наслідки польського панування і унію. Та коли зважити, що до поляків він у цілому своєму житті не відносився вороже, а з покараними за політичні проступки пізніше навіть дружив (з Желіговським, Залеським, Вернером, Сераковським і ін.), то можна б думати, що був під прикрим враженням галицької різні і тих польських обвинувачень, що зверталися проти галицьких українців за їх політичну позицію в 1846 р.
Питання, чи був Шевченко восени 1846 р. в Вишнівці (бо лише тоді був на Волині), менш важливе. Як з Камінця, так і з Почаєва він, певне, робив малі екскурсії. А з Почаєва до Вишнівця недалеко. Роком раніше, 1845 p., був там Костомаров; розмови з ним могли і Шевченка заохотити при нагоді оглянути Вишнівець, де міг малювати й писати, але, мабуть, не вірші, бо їх з того часу у «Кобзарі» немає.
За прикладом Костомарова він міг з Почаєва поглянути на поля Берестечка. Коли в 1848 р. знайшовся у степах над Аралом, непривітливість цих степів розбуджує в його душі сумне враження Берестецького поля, що знаходить вираз в гарній поезії:
 
Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле? /162/
 
Образ цього поля, даний Шевченком разом з тими круками, що сідають на козацьких костях та нагадують поетові гайворона, сильно надиханий безпосередністю спостереження. Ще Костомарова дуже зворушувала відомість, що під Берестечком, в околиці села Либачівки, на полях можна бачити густо розсіяні кості, про які народ говорив, що їх «земля не приймає» (З. Недоборовский. Мои воспоминания. — «Киевская старина», 1896, лютий). А безнадійність, виражена при кінці словами:
 
Я знов буду зеленіти,
А ви вже ніколи
Не вернетеся на волю,
Будете орати
Та, орючи, у кайданах,
Долю проклинати, —
 
така безнадійність малює особисте почуття невільницької безнадійності поета, якому під час експедиції на Арал довелось зазнати трохи більше волі, щоб одночасно відчути, що повна воля для нього втрачена.
 
1914
                

  Радимо прочитати:

  Родовід Тараса Шевченка

 
 

                                                    сторінка 3

 
 
 

Ми найчастіше згадуємо про Шевченка лише у Шевченківські дні, проводячи якісь заходи (часто формальні) та витираючи пилюку з томів Шевченка. Можливо, варто говорити про нього не лише як про революціонера, але і як людину, в котрої були почуття, ніжність, кохання …були свої людські, земні бажання, емоції. Тому я хочу нагадати декотрі маловідомі факти з його біографії чи навіть народні перекази, котрі не претендують та 100% достовірність. Ось декотрі із них.
Художник Сошенко, відомий тим, що перший помітив мистецький хист молодого кріпака Шевченка, а згодом став його добрим приятелем, любив пізніше розповідати про те, що перешкоджало Тарасові Григоровичу швидко набути слави художника:
- Прийдеш, бувало, до нього: стоїть на пюпітрі розпочата ним картина в такому ж стані, як і тиждень тому, а він скоренько заховує у шухлядку папір із своїми віршами.
«Що це ти, Тарасе, робиш? Усе свої вірші складаєш замість того, щоб кінчати картину. Коли взявся учитись малювати, то й працюй постійно, а не уривками». «Та що ж робити, коли світла мало у вашому Петербурзі: поки розведеш на палітрі фарби та розпочнеш малювати, вже й темно, пора й пензлі мити!» Отак, бувало, відбріхується. А якби менше писав свої «Катерини» та «Наймички», добрий би з нього маляр був.
Коли Шевченко став у Петербурзі модним портретистом і почав заробляти добрі гроші, у нього з'явився потяг до модного одягу (як віддяка за нужденне дитинство і юність). Він відвідував гарні ресторани, носив вишуканий одяг, а з особливим задоволенням описує в щоденнику придбання гумового плаща-макінтоша, які тільки-но з'явилися у Петербурзі. Плащ коштував 100 карбованців - сума на той час досить велика (у археологічній комісії Тарас Григорович працював за 150 на рік). Навіть під час заслання Шевченко не втратив смаку до життя – один із записів «Журналу» присвячений добрим пензлям, присланим товаришем, і гаванським сигарам, що були подарунком.
Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, а він сам був чисто виголений і мав вигляд, ніби збирається на свято.
Коли Шевченка переводили в Новопетровськ, в дорозі він опирався на вербову палицю. Пізніше встромив її в землю на солдатському городі і з неї виросло перше дерево у Новопетровську. Пізніше він з ініціативи коменданта форту Ускова вибрав місце для саду і зробив його план, а восени 1853 року його засадили. У 1857 році форт Новопетровський перетворено на місто Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка.
Більшість зображень Шевченка після заслання показують його в шапці і кожусі. В кінці 50-х років ХІХ століття українська діаспора Петербургу «пустила» моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали «шиком» прогулятися столицею в кожусі. Тому такий вигляд – данина тогочасній моді. У повсякденному житті Шевченко носив звичайний для того часу одяг.
Приятель Шевченка О. Чубинський згадував, що Тарас Григорович неохоче відвідував представників вищого світу, бо ж треба було обов'язково одягати фрак. - А не хочеться мені натягать отого фрака, щоб він зслиз, - говорив поет. - Ходім краще на Дніпро, сядем де-небудь на кручі та заспіваємо.
Одного разу Костомаров мав необережність не прийняти Шевченка, передавши, що він дуже зайнятий. Тоді Шевченко зайшов до ресторану і попросив грати йому безперестанку арії з опер Верді (Костомаров жив за стіною ресторану). Костомаров не витримав, прибіг до ресторану і став благати Шевченка припинити музику. Та Шевченко не здавався й вигукував:
- Ні, ні, шкварте з «Трубадура», «Ріголетто», «Травіати», я це дуже люблю!
Одного разу до панів Лизогубів, у яких гостював Шевченко, приїхала в гості сусідська панночка. Бажаючи сподобатись відомому поетові і художнику, вперше в житті одягла селянську вишиту сорочку, знявши її зі своєї служниці. Той одразу помітив, що на дівчині не своє вбрання, але змовчав. Панночка довго розказувала, як вона любить Україну, одяг простого люду, пісні, хвалила поезії Шевченка. А потім раптово спитала:
- Тарасе Григоровичу, скажіть, чи гарна з мене українка? - Справді, ви красива дівчина, та ще й у вишитій сорочці, - відповів поет. - Саме такі носять селянські дівчата. Але запам'ятайте: вони ніколи не здирають їх з чужих пліч.
Відомий музикознавець Дмитро Ревуцький (брат композитора Левка Ревуцького) згадував: "Коли мені довелося в 1902 році бути в селі Качанівці в розкішній садибі  В. В. Тарновського, старий садівник Тарновського Андрій Микитович Кот привів мене до столітнього дуба на значній відстані від панського палацу і сказав: «Отут під дубом мій батько та інші кріпаки ще старого Григорія Степановича Тарновського сходилися ночами слухати, як Тарас Григорович Шевченко співав їм пісні. Він співає було, а люди плачуть. Тому цей дуб і зветься Шевченковим». Сюди, під захист старого велетня лісів, тікає вечорами від панської компанії поет-революціонер. Це для них, своїх друзів та улюбленців, приїздить він, власне, в Качанівку. Він не міг жити, щоб не співати. Він співав, ховаючись від дячка Богорського, співав у панському передпокої, порушуючи наказ свого пана, співав, коли його заарештовували, коли вели його до фортеці, співав і в самій фортеці.
У родині С. Т. Аксакова, щоб віддячити господарям за їх теплий прийом, Шевченко проспівав кілька російських пісень. І коли він закінчив волзьку бурлацьку пісню, всі були в захопленні, а в Костянтина Сергійовича з'явилися сльози на очах. Художник Л. М. Жемчужников, який чув Шевченка напередодні його смерті, писав: «І тоді, коли співав покалічений страждалець, то в кожній нотці відчувалась душа співця-художника, справжнього народного співця».
 
З народних переказів.
Коли Тарас Григорович жив у Києві, то там він малював картини. Він був відомий художник. От до нього зайшов один великий пан і просить, щоб Шевченко змалював його. Балакаючи з ним, Тарас Григорович швиденько накреслив олівцем портрет того пана. От пан став питати Тараса Григоровича: - Скільки буде коштувать, коли змалювати з мене портрет? Тарас Григорович запросив з нього сто п'ятдесят карбованців. А пан йому каже: - Що це ви так дорого хочете? - Дорого? Тоді це буде коштувати триста карбованців. Пан розсердився й пішов од нього. А Тарас Григорович узяв портрет, що накидав олівцем з того пана, приставив до нього ослячі вуха, поніс у магазин і сказав продавцеві: - Постав цей портрет на вітрині, а хто купить, нехай заплатить п'ятсот карбованців. От іде раз пан вулицею, дивиться - на вітрині стоїть його портрет, тільки з ослячими вухами. Він до продавця, а там покупець стоїть і питає: - Скільки стоїть осел, що на вітрині? - П'ятсот карбованців. Пан підійшов і каже: - Цей портрет я заберу. Вийняв п'ятсот карбованців і заплатив. А покупець стоїть і каже: - Гарний осел, та не мені дістався.
Народні чутки швидко «канонізували» Шевченка. Під час життя у Києві він мав звичку гуляти Подолом у білому костюмі. Його почали називати «білим паном», а після арешту пішла чутка, що «білий пан» хотів волю дати, а пани його в тюрму посадили. Після смерті, коли інтелігенція почала відвідувати могилу Шевченка в Каневі, серед подільських міщан з'явилась чутка, що могила «білого пана» зцілює від хвороб і почалося паломництво.
У листопаді 1911 року увагу громадськості привернула надрукована в одному з московських журналів стаття про українців, політичних засланців. Редакція обрала якийсь куток Сибіру, де виявила, що там перебуває 168 ув'язнених українців, з них 159 чоловіків і 9 жінок. На запитання редакції, що саме спонукало ув'язнених піти на шлях політичних виступів проти царського уряду, більшість відповіла: «Кобзар» Шевченка.
Провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника в Каневі Зінаїда Тарахан-Береза розповіла про те, що є достовірні дані, про те, що у  Т. Г. Шевченка була… дочка (!). Вона начебто народилася у Тараса Григоровича та Ганни Закревської і звали її Софією (ім’я підібрали на честь Софії Енгельгард). На жаль, подальша доля цієї дівчинки невідома.
Цікавою є сторінка життя Кобзаря, яка торкається останнього кохання митця. Жінка, з якою мріяв одружитися Шевченко, таки переїхала до нього у Канів, але вже після смерті поета, Саме Ликеру Полусмак сучасники звинувачують у тому, що вона вкоротила віку поетові своєю зрадою з репетитором, якого Шевченко найняв для своєї малоосвіченої нареченої. Згодом Ликера вийшла заміж за перукаря Яковлєва, котрий незабаром спився і помер. Ликера залишилася сама й вирушила в Канів спокутувати гріхи. У місті вона винайняла недороге житло й щодня, одягнена у все чорне, ходила на Тарасову могилу. У книзі відгуків вона залишила запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…»
Шевченка поховали в Каневі, хоча ніякого заповіту, окрім віршованого, він не залишив. Проте саме там він збирався оселитися, краєвид з канівських круч якнайточніше відповідає описаному у «Заповіті». Уже в червні 1861 року київський генерал-губернатор отримав донос від поміщика Парчевського про те, що на могилі Шевченка переховується музикант Гриць, який підбурює селян до повстання. До Канева відразу прибула поліцейська комісія, проте виявилося, що «все дело заключается в пустом страхе и неосновательных опасениях, навеянных слишком пугливым воображением». «Гриць» - то був художник Григорій Честахівський, який упорядковував могилу Шевченка, часом спілкувався з селянами і читав та дарував їм твори поета.
Понад 30 років праправнук Шевченка Микола Лисенко працював над дослідженням «коріння Шевченкового роду».
У його поданні генеалогічна схема Шевченкового роду містить понад 1300 осіб, відомих і безвісних, які мешкають в Україні, Росії, Прибалтиці, Австралії, США, Франції і зокрема у Кирилівці, Моринцях, Звенигородці.
Українському поетові Тарасу Шевченко встановлено близько 1200 пам'ятників по всьому світу. Більшість із них знаходиться на західній Україні. 
 
 
Упорядник матеріалів – Тетяна Верба,
Павлоград
Джерела:
  1. Тарас Григорович Шевченко
  2. Праправнук Тараса Шевченка знайшов нащадків Кобзаря у Прибалтиці, Австралії, США, Росії і Франції
  3. РОЗСЕКРЕЧЕНІ СТОРІНКИ З ЖИТТЯ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ (Олеся ДЛУЖАНСЬКА)
  4. 20 маловідомих фактів про Україну   
 

                                   

                                                сторінка 4

                           Цікаві факти про Тараса Шевченка 

 

Найвищий Шевченко знаходиться на висоті 4,2 ​​тис. м., а найменший поміщається на кісточці ягоди.

Шевченко в Україні став майже культовою фігурою. Його ім'я носять тисячі вулиць, сотні шкіл, 8 театрів, 5 вузів і одна гора на Кавказі.
Він найбільш цитований і впізнаваний український поет в світі. Сотні його пам'ятників відкрито від Бразилії до Китаю.
Про нього вже зняли десятки фільмів, на черзі драма, трилер і детектив, присвячений Шевченку.
Вірші Шевченка витатуювали під грудьми FEMEN, портрет з'явився в культовому серіалі "Доктор Хаус", а в Україні влаштовують конкурси його двійників.
news.tocka.net з'ясувала, як поета увічнювали в метрах, тонах, рублях і мікронах.
 
Найвищий Шевченко
У горах Кавказу на піку Шевченка знаходиться найвищий пам'ятник поетові. На висоті 4,2 ​​метрів над рівнем моря встановлений бюст Шевченка. Підкорили вершину та встановили пам'ятник альпіністи з Дніпропетровська ще в 1964 році.
Нещодавно пам'ятник довелося відремонтувати. Кам'яну піраміду, на якій стояв бюст, замінили п'єдесталом з алюмінієвого сплаву.
В Україну ще недавно найвищим пам'ятником Шевченка вважався монумент поета на Монастирському острові в Дніпропетровську. Його висота-9,5 м, вага - 55 тонн, а встановлений він на десятиметровому постаменті в найвищій частині острова. Чавунний Шевченко стояв на острові з 1959 року, але минулого року пам'ятник зі скандалом розібрали на реконструкцію.
Зараз з 198 пам'ятників Шевченка в Україні найвищим вважається бронзова статуя поета, заввишки в 7 метрів. Пам'ятник вартістю в 4,6 млн. грн. відкрили в 2005 році в Ковелі, Волинська область.
Менший вушка голки
Шевченко увічнили не тільки в бронзі величезних розмірів. Майстер мікромініатюр Микола Сядристий помістив портрет поета на теренову кісточку розміром 3х3 мм.
Крім того, Сядристий зробив "Кобзар" Шевченка найменшою у світі книжкою. Площа обкладинки, виготовленої з пелюстки безсмертника 0,6 кв. мм. У книзі - 12 сторінок, на кожній поміщається 8 рядків. Книга зшита павутинкою товщиною в 0,002 мм, а розмір букв у віршах становить 0,003 мм. Сторінки книги, яка може пройти крізь вушко голки, удвічі тонше цигаркового паперу.
Найважчий поет
 
Найважчим пам'ятником Шевченка є монумент поета в Харкові. Його вага становить 30 тонн. На момент відкриття він був найвищою бронзовою композицією в усьому Радянському Союзі. Загальна висота монумента -16 метрів, а самої статуї, виготовленої з магматичної породи лабрадориту 5,5 метрів.
Нелегальний Шевченко
Перший в Україні пам'ятник Шевченку був встановлений нелегально в 1899 році в Харкові. Витесав поета з мармуру відомий російський скульптор В.Беклемішев. Правда, простояв монумент всього 2 роки. За указом з Санкт-Петербурга в 1901 році пам'ятник прибрали.
А найпершим у світі монументом Шевченка вважається невеликий мармуровий бюст на колоні-п'єдесталі в Новопетровському форті на півострові Мангишлак, де відбував покарання поет. Знищили пам'ятник в 1920 році.
Шевченко на грошах і в світі
Портрет Тараса Шевченка зображений не тільки на українських гривнях і пам'ятних монетах. Його зображення також помістили на 50 придністровських рублях.
Пам'ятники Шевченку є в 28 країнах світу. Монументи встановили в таких містах: Париж, Вашингтон, Рим, Прага, Будапешт, Копенгаген, Буенос-Айрес.

 
 
 
 
митрополит Іларіон (Іван Огієнко)
                         
                              Тарасове Серце
(1961р. – у 100 річницю з дня смерті Тараса Шевченка)
 
Гаряче й глибоке Тарасове серце,
Й широке, немов синє море, –
То тихе й лагідне, як раннє озерце,
То грізнобурливе й суворе!
 
Тарасове серце за Долею плаче,
За Щастям свойого народу, –
І лине до Неба, орел той неначе,
Щоб вимолить Нені свободу!
 
Тарасове серце безмежне й широке,
Гаряче, як мамине лоно, –
Народу віддасть хоч останнії соки
Й навіки-віків не схолоне…
 
І стогнуть із серця всі болі й печалі
Закутого в пута народу, –
Із нього виростають скельні скрижалі
На вічну й щасливу свободу!
 
Тарасове серце усіх охопило
Й веде на дорогу правдиву:
Знедоленим браттям вирощує крила,
І Долю віщує щасливу!
 
Гаряче й глибоке Тарасове серце,
Й широке, немов синє море, –
То тихе й лагідне, як раннє озерце,
То грізнобурливе й суворе!


Більше матеріалів про Т. Шевченка можна 

подивитись ось тут: Шевченко і сучасність 

(інтернет-газета)
 
Дата публікації: 23:49 14.12.2014
Привітання

Раді вітати Вас на персональному сайті вчителя української мови та літератури

Світлани Сергіївни Рябих

Мої захоплення